«Незважаючи на нашу віру в людський потенціал людини, ми не повинні, – пише Віктор Франкл, – заплющувати очі на те, що людяні люди є в меншості і, можливо, завжди залишатимуться меншістю. І саме тому кожен із нас відчуває виклик приєднатися до цієї меншості. Справи погані. Але вони стануть ще гіршими, якщо ми не робитимемо все, що в наших силах, щоб покращити їх».
(одна із небагатьох цитат на моєму Сайті)
У свій, створений власноруч, Світ.
За будь якою грозою на Небі є зорі.
Моє маленьке відкриття. Є красива легенда про селянку Наталі та шляхтича Яна. Вони покохали один одного, та коли Ян прийшов за благословенням до батька та отримав відмову, вони з Наталі вирішили залишитися навіки разом і кинулися зі скелі. З того часу її кам’яний образ омивається бурхливими потоками річки Рось, нагадуючи нам про нескінченну силу любові. Лишилось знайти Яна.
Роботу створював під назвою «Вечір на Дніпрі». Та згодом вона звернулася до нас ще у трьох назвах: «Камінь спотикання», «Надія» та «Всі шляхи ведуть до Бога».
І учні художньої школи вчилися малювати у Природи.
Я лежав на землі і чекав, коли комаха замість того, щоб їсти мене влаштується на маку і буде вигріватися в променях сонця що заходить, підбіг хлопчик і запитав: «А що Ви тут робите?»
Лебідь вривається в кадр, огортаючи своїми крилами Сонце та направляючи вечірні потоки свіжого повітря на розпечені за день маки.
Є незмінні речі у світі: сонце заходить, лелека повертається додому, червоний місяць піднімається над маками, здатність наших з вами сердець наділяти красою ці звичайні, буденні речі.
Ніжність та пристрасть. Вони просто собі ростуть, але якщо звернути на них увагу, на серці стане трохи тепліше.
Із серії «Птахи» та «Життя однієї домівки».
Лелека, що з запізненням, але повертається додому, коли Місяць передає світло Сонця, якого зараз не видно.
Наліво підеш – на Місяць потрапиш.
Місяць завітав у гості побажати тихої ночі.
Іноді здається що вже все, немає більше ніяких сил. Але ось Природа створює неймовірний сюжет, і коли він переноситься у світ світлини, він розкриває у нашому серці таємне джерело енергії, настільки сильне і світле, тепле, що ти встаєш і рухаєшся далі.
Направо підеш – до Сонця дійдеш.
І хмари відступають!
Ця робота стала картиною «Тисячі сонць», а за рік до того вона зіллялась в гармонію зі співом солов’я, що змінив звуки цілодобових вибухів.
«Рідний батьківський край» чи «Два покоління, рідний край».
Це був не помітний, мовчазний сонях серед тисячі інших, але почавши самостійне життя у кадрі, за нашою участю глядача він вже перестає бути просто соняхом – ми починаємо читати історію про нас самих, про наше життя. І ми вже бачимо «Два покоління» на одному, спільному корінні!
Доки Чепура велика намагається вловити Сонце на воді, воно для неї недосяжне.
Просто «Осінь», та коли ми пускаємо її до свого серця, ми незмінно приємно хвилюємося.
Коли зайшло Сонце, ми не залишилися у темряві, бо з протилежної сторони зійшов Місяць, продовжуючи нести сонячне світло.
Карпати розгортаються в нас всією своєю різнобарвною величчю.
«Хмарне чудовисько» намагається сховати Сонце. Та ніщо не може завадити Сонцю світити!
Саме ця робота дала назву виставці-наративу «Втримати рівновагу».
Водоспад своїми стрімкими потоками підхоплює нас і відносить у прекрасний світ, де ми занурюємося у м’яку листву, де дерева своїми гілками тримають хмари, через які спекотне літнє сонце лагідно ніжить наше тіло, а до співу водоспаду зараз доєднаються краплі теплого дощу, освіжаючи нас та наспівуючи одним водяним хором, до якого приєднується спів нашого серця.
Поділений навпіл Світ навколо Сонця.
В кінці похмурого дня, коли Світ навкруги був сірим, хмари не втрималися під натиском краси соняха і його небесний родич засяяв на вечірньому обрії. А ластівки одразу скористалися нагодою погрітися після дощу в його теплих та ніжних променях.
На слова і фотороботи виставки-наративу «Втримати рівновагу».
«Пройняло до мурашок, а на очах виступили сльози, які неможливо було стримати», прочитав я у одному з отриманих листів.